О одинадцятій годинї звістив свист льокомотиви, що поїзд наближає ся до стациї Плюм-Крік. Пан Фоґ встав і вийшов в товаристві Фікса на місток. Паспарту вийшов за ними з парою револьверів. Панї Ауда, блїда як труп, лишила ся сама в ваґонї.
В тій самій хвили отворили ся двері другого ваґона і на містку появив ся й полковник Проктор в товаристві свого сьвідка, якогось ориґінального Єнкі. Але коли вже оба противники мали злазити з ваґона на землю, надбіг кондуктор і крикнув:
— Панове, не висїдає ся!
— Длячого? — спитав полковник.
— Ми спізнили ся о двайцять мінут, длятого поїзд не може ждати.
— Але я мушу бити ся з сим паном.
— Дуже жалую, — відповів кондуктор, — але в сїй хвили відходить поїзд. Ось, чуєте, вже дзвонить!
Дїйсно дав ся чути голос дзвінка і поїзд рушив дальше.
— Дуже менї прикро, панове, — відозвав ся кондуктор, — єслиб не спізненє то я дуже радо зробив би вам сю прислугу. А впрочім хоч на стациї не було часу, то хто-ж вам боронить бити ся в часї їзди в ваґонї?
— Може се тому панову не на руку! — відозвав ся насьмішкувато Проктор.
— Я цїлком з тим годжу ся, — відповів Пилип Фоґ.
— Ну, — сказав до себе Паспарту, — з того вже цїлком певно знати, що ми в Америцї! а сей кондуктор то джентельмен чистої крови.
З сими словами пішов за своїм паном.
Оба противники і їх сьвідки перейшли з кондуктором всї ваґони аж на конець поїзду. В послїднім возї
