Надійшла ніч, снїг не падав вже так сильно, але за то дуже позимнїло. Непроглядна пітьма і глубока тишина залягла цїлу рівнину; нїгде не було чути навіть шелесту перебігаючої зьвірини.
Панї Ауда, мучена якимись поганими причутями і страхом, бігала неспокійно цїлу ніч по краю притикаючої до двірця луки. В єї уяві повставали тисячні небезпечности і она страшенно терпіла в тих довгих, довгих годинах.
Фікс сидїв заєдно неповорушно на тім самім місци, але також не спав.
Так проминула ніч. Рано появило ся на мрячнїм овидї блїде сонце. Однако можна було все докладно бачити на дві милї довкола. На полудни, куди пішов Пилип Фоґ з вояками, було пусто і порожно. Була сема година рано.
Капітан був в величезнім клопотї, не знав що робити. Вислати ще один віддїл на поміч? Та й чи міг він при такій слабій надїї ратунку ще більше людий жертвувати? Він кивнув на поручника і приказав єму піти з кількома вояками на розвіди. Втім роздали ся вистріли, вояки вибігли з форту і побачили малий віддїл, що пів милї від стациї під проводом пана Фоґа вертав в як найбільшім ладї. Коло них ішли Паспарту і два другі подорожні, що спасли ся з рук Сіуксів.
Десять миль на полудне від Керне прийшло до битви. Саме перед приходом войска розпочав був Паспарту і єго товариші борбу з Індиянами і Француз повалив вже трох з них своїм сильним пястуком на землю, коли єго пан з вояками наспіли їм на поміч.
Спасителїв і урятованих повитано радістними окликами, а Пилип Фоґ роздав між вояків обіцяну нагороду.
