девятою годиною вечером в Новім Йорцї і дістати ся на парохід що іде до Лїверпуля?
— На тім менї дуже залежить.
— І єсли би вашу подорож не була спинила ся борба з Індиянами, то ви були би приїхали до Нового Йорку вже 11. грудня рано.
— Так, дванайцять годин скорше.
— Добре. А тепер єсли відчислити дванайцять годин спізненя, то вийде, що не стане вам ще вісїм годин. Хочете вітбити тих вісїм годин?
— Пішки? — спитав пан Фоґ.
— Нї, саньми, — відповів Фікс, — щогловими саньми. Тут зробив менї один чоловік таке предложенє.
Пилип Фоґ не відповів нїчого; але коли Фікс вказав єму сего чоловіка, що мав щоглові сани, як він проходжував ся по перонї, джентельмен підійшов до него. По хвили ішов вже пан Фоґ з тим Американцем, назвищем Медж, до одної хати, що стояла коло форту.
Тут оглянув він сї дивні сани. На двох довгих бальках, закривлених з переду як копаницї при звичайних санях, стояв поміст, на котрім могло помістити ся пять до шість осіб. На помостї, в одній третій части від краю, стояла висока щогла з величезним вітрилом. На щоглї, сильно прикріпленій метальовими линвами, була зелїзна жердка, на котрій можна було розпяти ще друге велике вітрило. З заду було щось такого як кормило при човнї, котре правило бігом саний.
Взагалї ті сани подабали на добре осмотрений яхт. В зимї, коли снїжні замети перервуть комунїкацию зелїзницею, їдуть такі сани дуже скоро від одної стациї до другої. Впрочім при помочи своїх знаменитих вітрил