рухлившій на сьвітї пристани Нового Йорку нема й дня, щоби не відпливало по кількасот кораблїв у всї сторони сьвіта, однако се були по найбільшій части малі щоглові кораблї, для Пилипа Фоґа цїлком непригідні.
Вже здавало ся, що завела й ся послїдна проба, коли нараз побачив пан Фоґ о кільканайцять сяжнїв від берега гарний торговельний парохід, котрий, як можна було пізнати по димі, що добував ся з комина єго машини, лагодив ся до від'їзду.
Пилип Фоґ переїхав човном до „Генриєти“. Она була обита в долинї зелїзом, а впрочім цїлком деревляна. Капітан був на корабли. Пилип Фоґ війшов на поміст і спитав за ним, він зараз надійшов.
Був се може пятьдесятьлїтний мужчина, старий, простий моряк і як на перший погляд було видко дуже непривітний. Великі очи, мідяна шкіра, червоне волося, груба шия — анї слїду сьвітової оглади.
— Пан капітан? — запитав Пилип Фоґ.
— Так.
— Я Пилип Фоґ, з Лондона.
— А я Андрій Спіді, з Кердіфа.
— Ви зараз від'їздите?
— За годину.
— Везете набір до?…
— Бордо.
— Який набір?
— Камінє на долинї. Нїякого товару, лише тягар.
— Маєте подорожних?
— Я їх не беру. Нїколи. Се товар, що займає місце і богато говорить.
— Ваш корабель добре їде?
— Одинайцять до дванайцять миль. „Генриєту“ знають.
