Паспарту остовпів з зачудованя. Витріщив очи, підтягнув брови, випрямив руки — майже здурів.
— Довкола землї?.. пробурмотав.
— В вісїмдесятьох днях, — додав пан Фоґ. Отже не маємо нї хвилї часу до страченя.
— А куфри?… спитав Паспарту, похитуючи головою.
— Не треба нїяких. Возьмемо лише до подорожної торби по дві вовняні сорочки і по три пари панчіх для мене і для вас. Проче купимо по дорозї. Возміть моє пальто і коц та добрі черевики. Впрочім будемо й так мало ходити, або й зовсїм нї. А тепер спішіть ся!
Паспарту рад би був дещо сказати, але не міг. Вибіг з комнати пана Фоґа до себе, кинув ся на крісло і закликав з властивим Французам патосом:
— Ну, сего за богато! А я хотїв спокійно жити!…
Механїчно приладжував ся до дороги. Подорож довкола землї в вісїмдесятьох днях! Чи Фоґ збожеволїв? Нї… Може жартував? Поїдуть до Дувра, добре. Нехай буде й до Калє, бо добрий хлопчище не конче би тим смутив ся; він-жеж не бачив вже пять лїт своєї вітчини. А може поїдуть і до Парижа і се була би для него правдива приємність, єслиб він так міг знов побачити се великаньске місто. Але про се не ма що думати, бо такий чоловік як Фоґ, що не зробить нїколи одного кроку дармо, певно туди не поїде. Хоч з другого боку не можна й сего заперечити, що сей джентельмен, такий доматор, вибирає ся нараз в подорож!
О осьмій годинї була подорожна торба з білєм готова і Паспарту, ще цїлком приголомшений, вийшов з своєї комнати, замкнув добре двері і удав ся до комнати пана Фоґа.
