так далеко, щоби вас ті фанатики не могли дістати в свої руки.
— Отже, пане Фоґ, — говорила дальше панї Ауда, — то не досить що ви виратували мене від страшної смерти, а ще почували себе до обовязку забезпечити менї будучність за границею!
— Очевидно, панї, — відповів Фоґ, — тількож все було против мене. Однако мимо того, прошу вас, позвольте менї віддати вам хоч сю одробину, що менї лишила ся.
— Але, пане Фоґ, а щож буде з вами? — спитала панї Ауда.
— Я, панї, — відповів холоднокровно Фоґ, — не потребую вже нїчого більше.
— Однако, якже ви дивите ся на свою будучність?
— Так як мусить бути, — відповів пан Фоґ.
— На всякий спосіб, — говорила панї Ауда, — такий чоловік як ви не повинен терпіти недостатку. Ваші приятелї…
— Не маю нїяких приятелїв.
— Ваші свояки…
— Я не маю жадних свояків.
— То менї вас дуже жаль, пане Фоґ, бо самота — сумна доля. Як то? Не маєте нї одного щирого серця, щоби з ним хоч подїлити свою журбу? А прецї кажуть, що двоїм навіть нещастє лекше можна перетерпіти.
— Так кажуть.
— Пане Фоґ, — відозвала ся встаючи панї Ауда і простягла до джентельмена руку, — хочете мати приятельку і своячку? Возьмете мене за жінку?
