Пан Фоґ витягнув з кишенї тих двацять ґвіней, що виграв при вістї, і всунув їх в руку жебрачцї з словами:
— Бери добра невісто, я дуже радий, що тебе стрітив; — відтак обернув ся і пішов.
Паспарту почув, що в очах станули єму сльози. Єго пан почав собі підбивати єго серце.
Пан Фоґ війшов з ним до великої ждальнї і казав єму купити два білєти першої кляси до Парижа. Оглянувшись, побачив своїх пятьох товаришів з клюбу реформи.
— Панове, — сказав, — я від'їзджаю, а віза на моїм пашпортї вкажуть вам по моїм поворотї, куди я їхав.
— О! пане Фоґ, — відповів чемно Вальтер Ральф, — се злишне. Ми спускаємо ся на ваше честне слово!
— Тим лїпше, — сказав Фоґ.
— Не забудете, — замітив Андрій Стюарт, — що мусите тут бути?…
— За вісїмдесять днїв, — відповів пан Фоґ, — в суботу, 21 грудня 1872 року, о осьмій годинї і сорок пять мінут вечером. До побаченя, панове.
О годинї осьмій і сорок мінут всїли Пилип Фоґ і Паспарту до того самого купе. О осьмій годинї сорок пять мінут засвистала машина і поїзд відійшов.
Була темна ніч, на дворі падав дрібний дощ. Пилип Фоґ втиснув ся в кут ваґона. Паспарту, доси ще здивований, притискав до себе машинально торбу з банкнотами.
Не минув ще поїзд Зайденгему, коли Паспарту скричав нараз з правдивою розпукою.
— Що вам? — запитав пан Фоґ.
— Я, я… в поспїсї… приголомшений… забув…
