як про противний кораблеви вітер, про филюючу воду, що могла би спинити машину, або вкінци про всякі можливі ушкодженя, котрі примусили би „Монґолїю“ задержати ся в якій пристани, а що могло би некористно відбити ся на єго подорожи. Однако так не було, або єсли сей чоловік і думав про всї ті річи, то не дав по собі нїчого пізнати. Він був все безпристрастний, супокійний член клюбу реформи, котрого нїяке нещастє або пригода не могли заклопотати. Здавало ся, що він і не порушає ся инакше як хронометри на корабли. Рідко можна було єго бачити на покладї. Єму дуже мало на тім залежало, щоби поглянути на се богате споминами Червоне море, на се місце перших історичних подїй роду людского, а й в голову не приходило єму дивити ся на міста, що досить густо розсїли ся по обох берегах, хоч їх живописні види показували ся нераз на видокрузї. Він і не подумав на небезпечности Арабского заливу, о котрім старі історики, почавши від Страбона аж до Едрізого, згадували все зі страхом і на котре мореплавцї нїколи не пускали ся, не принїсши попереду богам жертви.
Отже що робив сей оріґінал замкнений на „Монґолїї“? Насамперед їв як звичайно чотири рази на день і хоч який дивак був, не перепиняло єму в тім нїяке холибанє анї стукіт. Відтак грав віста.
Найшов товаришів, що так само пристрастно грали як він: був се оден поборець цловий, що їхав на своє становище до Ґоя; священик Децім Сміт, що вертав до Бомбаю і один бриґадир анґлїйскої армії, котрий удавав ся до свого корпусу, що стояв в Бенарес. Ті три подорожні любили віста так само як Фоґ і грали цїлими годинами також так тихо як він.
Паспартута не чіпала ся морска недуга. Мешкав
