нути місце довкола паґоди. Вже не чути було крику факирів. Після свого звичаю повинні були Індийцї запити ся т. зв. „ганґом“ — плинним опіюмом, змішаним з відваром конопель — а тодї може було би можливим пересовзнути ся поміж них аж до середини паґоди.
Тихонько рушили сьмілі подорожні лїсом. Повзаючи поміж корчі, дістали ся по десятьох мінутах на беріг малої річки і при сьвітлї смолоскипа побачили перед собою костер з сандалового дерева, напущений вже пахучою оливою. На кострі лежало тїло князя, котре мало згоріти разом з живучою вдовою. Яких сто кроків від костра стояла паґода, а єї мінарети виставали понад верхи дерев.
— Ходїть, — відозвав ся провідник до своїх товаришів. І з подвійною обережностю перекрадав ся дальше поміж високою травою.
Лише легкий шелест листя переривав тишину. Вскорі задержав ся провідник на краю поляни, осьвітленої кількома смолоскипами. Земля була встелена як побоєвище мужчинами, жінками і дїтьми. Всї они, заголомшені опіюмом, спали твердим сном.
В глубинї між деревами рисувала ся невиразно паґода Пілляї. Але з великим невдоволенєм побачили подорожні, що прибічна сторожа князя не спала, лише з витягненими шаблями переходжувала ся поперед двері паґоди. Імовірно вартували так само в серединї брамани.
Парс не важив ся дальше іти і завернув своїх товаришів, бо видїв, що до паґоди не можна дістати ся. Пилип Фоґ і Франц Кромерті пізнали також, що з тої сторони нїчого не можна зробити.
Задержали ся і стали тихо радити.
