— Маєш! — шепнув Паспарту, — се-ж ті самі гультаї, що хотїли спалити нашу молоду даму!
Сьвященики поставали перед судєю, а писар відчитав голосно жалобу о сьвятотатство, против пана Пилипа Фоґа і єго служачого, що зневажили місце осьвячене браманьскою релїґією.
— Ви чули? — запитав судя Пилипа Фоґа.
— Так, пане, — відповів Пилип Фоґ, глядячи на свій годинник, — і признаю ся до вини.
— А! ви признаєте ся?…
— Так признаю ся і жадаю, щоби ті три сьвященики признали ся з своєї сторони, що они робили при паґодї Пілляї.
Сьвященики поглянули на себе. Здавало ся, що не розуміють слів обжалованого.
— Так, — так! крикнув Паспарту загонисто, — при тій паґодї Пілляї, де хотїли спалити свою жертву!
Сьвященики постовпіли, а судя незвичайно зачудований, запитав:
— Яку жертву! кого спалити? серед міста Бомбаю?
— Бомбай? — повторив Паспарту.
— Очевидно. Тут нема бесїди о паґодї Пілляї, лише о паґодї Малєбар-Гіль в Бомбаю.
— Яко доказ стоять тут черевики зневажника, — додав писар, кладучи на судовім столї пару черевиків.
— Мої черевики! — закликав Паспарту, що з великого зачудованя но міг здержати ся, щоби мимохіть не обізватись.
Легко порозуміти, як змішали ся пан і слуга. Они цїлком забули на пригоду в бомбайскій паґодї, котра то пригода завела їх перед судю в Калькутї. Аґент Фікс умів справдї зручно використати нещастну пригоду. Він опізнив свій виїзд з Бомбаю о дваняцять годин
