дітий кормлю, малих козенят« — блеє коза жалібно… А вовк до неї: »Козенят кормиш — так я зїм козенята!« Коза стоїть ногою туп-туп-туп… »Не їж козеняти, цеж мале дитя — воно і тиждня не живе на світі… Чейже і в тебе, вовче, є діти!« (Катруся стала дрімати; у віддали глухо чути вистріл. Соня схопилася, поклала книжку на бік. На цвітник знову вибіг Влодко).
ВЛОДКО (біжить до Соні). Чула, Соню, вистріл?
СОНЯ (трівожно): Ще й який! Кого це він убив?
ВЛОДКО: Зараз уже і вбив! Певно не влучив. Вір йому. Він хвалиться, гордіє, гадає, що вже правдивий стрілець.
ПАЛАЗЯ (на хвилину мовкне, прислухується, опісля глядить на Катрусю; Катруся на хвилинку відчиняє очи і знов жмурить, Палазя говорить):
Спить, а ляля, як бачу, не спить… ось і вередує… кш… кш… (Продовжує казку). »Не знаю, козо, не знаю… були дітоньки та по лісу розбіглися, може мисливї постріляли, а мені їсти хочеться… Твоїх діток таки зїм… зїм!.. (Дівчата сидять непорушно). »Аж тут — стрільці надїздять — козі радість — вовкови страх… Вовк став тікати! А за ним песики миленькі, — а мисливі нацьковують: — Бери сіроманця, бери! Вовка ймили та задушили… А он тобі: не їж козенят, малих діточок… Пішла коза
