своєю дорогою із козенятами живими-живенькими. Тут і конець казки…
Згодом скажу ще другу:
Ні то на небі, ні на землі, не знати, у якій стороні був-жив цар Додон… Став він будувати кістяну палату… З усього царства назвозили костий, стали кости мочити — перемочили — стали кости сушити — пересушили, знов намочили, а як вже добре намокнуть, тоді дальше скажу казку…
»Ось така є приказка, а опісля йде казка«… А-а, панич уже зявився…
ЮРКО (знов виходить у цвітник і підходить на ліво до лавочки. В його торбі вбита горлиця, на ній видно кров… каплі впали на лавочку):
Уф!..
ВЛОДКО (підбігає цікаво): Вбив? яку птицю?
ЮРКО (гордо піднімає голову). Бачиш, горлицю.
СОНЯ (підійшовши близько, говорить зі сумом). Ах, кров!.. На що ти вбив її?.. Вонаж жити хотіла… У неї тепер діти в гнізді… маленькі… ридають…
ЮРКО (насмішливо): От заголосила, плачка! Поплач, легше її дітям стане.
СОНЯ: Мені жалко і її і їх.
ЮРКО: Пізно тепер жаліти… Це бач одна хвилина… паф — і крильцем не затріпала… конець… впала з дуба!
ВЛОДКО: Ой хвалько, хвалько… Ну вдалося, що по-
