тіли чути, як то стріляється… і почули… грюкнуло… посідали на місці… просто здурніли… Сидять… мацяють голови, ноги, чи живі? (Юрко всміхається, Проць продовжає). Отямилися… глядимо… Ви, видно, теж прийшли до себе, підняли горлицю… вона тріпочеться… і ви пішли. А ми шусть, тай сховалися за дуба. А на дубі, на самому вершечку, таке голосіння йде… Микитка поліз на вершок… виліз і кличе: братчики, тут маленькі пташенята, голосять аж жовтенькі губки роздирають… Бери, кажемо, вони й так погинуть… бери, занесемо паничеви… Нехай він годує їх, або постріляє… один конець… ось вони, беріть! (Проць виймає з рукава двоє молоденьких горленят, вони жалісливо пищать. Пі-пі!).
ЮРКО (недобрий): На що-ж вони мені? Ви взяли, то й держіть!
ПРОЦЬ (рішуче й твердо): Виж покінчили з їх мамою, виходить, вам, і володіти сиротами… Беріть!…
(Юрко мовчить здіргається, моститься на лавці, його обступили Влодко, Соня, Катруся, Палазя, Проць, хлопчики й дівчата).
КАТРУСЯ (здивовано): Птички! Чого вони ридають?
СОНЯ: Свою маму шукають.
КАТРУСЯ: Деж їх мама, де? Палазю найди їх маму…
ПАЛАЗЯ: Не найти її вже, Катрусенько… Ось вона лежить… убита… (Всі глядять докірливо на Юрка; Юрко похилив голову, рисує прикладом рушниці на піску і півголосом шепоче: »Убив… убив… противно«)…
ПРОЦЬ (обводить усіх поглядом): Що-ж тепер, брат-
