Сторінка:Політичні пісні украјінського народу XVIII-XIX ст. (1883).djvu/50

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

надто думок, котрі виходили од усього товариства запорозського, а не од јакојі небудь хвилевојі купки, то зовсім не по правді буде вбачити в запорозцьах, навіть в часи најбільшојі „шатости“ на Украјіні (з 1667 до 1676 р.) тільки безсовісних розбишак, поставивши јім, в докір, — јак це робить Соловјов, — слова, котрі вырвались (в 1674 р.) в славного кошового Івана Сірка, дуже роздосадженого нешчиростьу московського врьаду: „хај собі царі (польськиј, турецькиј, московськиј) проміж себе справльауться, — а ми собі місце знајдемо; котриј буде дужчиј, тој нам ј государь буде!“[1] Перегльанувши вчинки цілого кошу запорозського ј перечитавши јого листи од 1667 до самого 1709 р., ми впевнемось, шчо ј шатости запорозці показали далеко меньше, ніж з першого разу показујетьсьа, ј шчо Запорожьжьа ніколи не забувало думки: перше про цілість усіејі Украјіни, вдруге про вольность јіјі, втретье — про рівність і добро черні. І це не диво, — бо запорозці були виходці с усіх сторін Украјіни, од Карпат до Слобідчини, ј були најбільше льуде з черні, при тому льуде најгарьачші, звичні до волі, — а до того на Січі не переводились льуде ј письменні, котрі вміли зрозуміти почутьтьа серцьа козацького товариства ј виложити јіх на папері. Ось через шчо листи запорозців з часів Богдана Хмельницького до 1667 р., а звідти до самојі рујіни Січі в 1709 р. показујуть нам справди највишчі думки, до котрих тоді підньались украјінські льуде, — і то далеко не думки диких розбишак.

Ми вже сказали, коли ј через шчо засварились запорозці з Москвоју. По весні 1667 р. дејакі запорозці, виходці з правобічнојі Украјіпи, про котру вже пішла чутка, шчо царь відступа јіјі о Польшчі, зірвали своју злість на Москву тим, шчо обібрали ј потім убили царського посланцьа Ладиженського, шчо јіхав з татарами до Криму, јак казали самі татари, з замірами вмовитись з ханом на некористь запорозцьам[2]. На Січі далеко не всі похвальа-

  1. Солов., Ист. Р. XII, 147–148. Соловьевъ каже: «приговоръ Запорожью былъ подписанъ этими словами, ибо кто осилилъ окончательно, тотъ не захотѣлъ болѣе терпѣть людей, шатающихся между государствами.
  2. Акты Ю. и З. Р. VI, 187, 200. Брьуховоцькиј показував потім наказ царськиј, шчо взьато в Ладиженсьлого, некористиј дльа запорозців. Акты Ю. и З. Р. IX, 49.