з обох боків, так завзялися нищити нас, що й навіть Турки з того дуже дивувалися. На Запоріжжя не можна було надіятися, бо там уже також почали запобігати московської ласки, а тому приходилося якось самим визволитися. Радили до самої півночі. О півночі, як у Хвастові вже задзвонили на „всюнощну“, над лісом зірвалася страшна буря з громом та блискавкою і то така велика, що не було чутно ні одного людського слова, як би там хто не кричав. Вирішили розійтися по землянках і, як слід, стрінути Великдень, а на раду мали зійтися аж на другий день…
— Видно, що сам Бог так хоче!… — казали гайдамацькі ватажки. А тоді, коли всі розійшлися по своїх землянках, батько Палій покликав до себе ватажка Гната Голого і поїхав з ним до Хвастова на „всюнощну“. Вже підїзджаючи до самого Хвастова, він нахилився до ватажка Гната Голого і сказав:
— Слухай, Гнате, сумна доля нашої Матері України і сумна вона не через нашу несилу, а через ту незгоду, що панує між нами. Кождий тепер шукає чужої помочі, забуваючи за те, що часто ця чужа поміч не тільки не дає нам користи, а ще й шкодить нам. Крім того, хиляючися так на всі боки, богато з нас уже так росхиталося, що на завжди стратили себе. Один пішов Москалям служити, другий до Турків найнявся, а третій Полякам запродався і зробився лютим ворогом для своїх-же братів. Подумати навіть страшно, не то щоб ще говорити про це!… Ось і я змагаюся, а чи добре я зроблю, то й сам не знаю… Тяжко мені зараз, старому воякові, що стільки літ служив свому народові, допустити його до такої неволі, яка жде його впереді, але що маю робити?…
