Рясні сльози покотилися з очей батька Палія Вороний кінь під ним сумно-сумно заїржав і прищулив вуха, наче перечував щось не добре.
— Не журися, батьку мій! — сказав Гнат. Гайдамаки тебе не продадуть, а головами поляжуть за тебе…
— Так що-ж з того, Гнате?… От Хмельницький не такий був, та й то чим скінчилася його справа!… Гине наша Україна, падають останні борці за її волю. Нема тепер таких щирих сердець і горячих голов, як був Богун, Вигівський, Кривоніс та Джеднжалій. Ой, не сила наша змагатися, не сила!… Вже й так богато пролито мною крови — своєї і чужої, а користи ніякої. Час було-б і за свою власну душу згадати. Грішна вона, дуже грішна!… Оце, думаю, налагодити вам усю вашу справу, а сам піду до Межигірського Спаса молитися…
— Ой, не кидай батьку діла в цей страшний час! Як ми програєм свою справу, то тоді ніхто тебе й добрим словом не згадає!…
— Як мене й забудуть, так діла мої згадуватимуть! — сказав на те батько Палій. — Вас я не кидаю, але йду туди, куди кличе мене моє зболіле сумління. На знак того, що я завжди з вами, зоставляю ось свою запоріжську шаблю, яка перед святою Покровою святилася і не один десяток літ ворожою кровю кропилася. Візьми її і закопай на нашому гайдамацькому цвинтарі і нехай вона лежить там до того часу, заким серед вас не знайдеться такий, що виборе долю й волю для нашої Батьківщини. Тоді ця шабля прийде сама до його рук. До того-ж часу вона буде заклята і ніхто не сміє навіть доторкнутись до неї!…
Ватажок Голий взяв від Палія шаблю, пішов скоренько на гайдамацький цвинтар і закопав її в першій, — яка тільки трапилась, — гайда-
