Сторінка:Поліщук К. Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції. Львів - Київ, 1921.djvu/104

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 100 —

— А хто їм винен? Хто їх заставив цуратися грунту? — не підводячи від книжки голови, сказав він.

— Щож ти називаєш ґрунтом?

— Селянство, звичайно!.. З селянством можна все зробити і до всього добитися… А коли нігде нічого нового не досягають, так тільки через те, що ігнорують селянство, — сказав він і знов захопився книжкою.

На якийсь час запанувала мовчанка. Було чутно, як в димарі стогнав і плакав зимовий вітер, як потріскував ґніт лойової свічки і як гризла під столом недоїдки нашої вечері приблудна кітка. Сум і туга ховалися по кутках кімнати і тремтючі тіні не могли сховати їх. Щось гірке розлилося в серці і затопило груди незрозумілим жалем за минулими веснами. Хотілося світла й радости, але нічого цього не було.

Мій настрій, як видно, перейшов і на Миколу. Він кинув збірку наймоднійшого поета і сказав:

— Давай, випємо ще по чарчині, щоб в дома не журилися. Знаєш, мене сьогодня не хотіли пускати в дорогу, але я вирішив обовязково привезти тебе до себе на перший день Різдва, щоб ти ще міг почути наші сучасні колядки. Думаю, що тобі цікаво знати їх?..

Випили. Закусили. Поговорили трохи про всяку всячину. Коли стала гаснути свічка, ми поклалися спати. Засипаючи, Микола сказав:

— Завтра, як тільки зійде сонце, ми мусимо виїхати.

— Гаразд! — відповів я і враз пригадав, що я не спитався про найголовнійше, про його підводу.

— А деж твоя підвода? — кинув йому питання.

— В Катьчиному заїзді, — відповів він.

— Не знаю такого. Це далеко?

— Не так далеко. Хіба ти не знаєш кучерявої Катьки?

— Ні! Не знаю…

— Пригадай тільки, де ми останній раз бачилися?..

Я подумав трохи і пригадав день його відїзду на село, коли я з ним стрінувся в одній маленькій каварні, де він сидів з якоюсь жінкою, яка смачно пила каву і вминала бутерброди. На моє запитання,