СЕЛО СУМУВАЛО…
(Оповідання).
Село тяжко сумувало… Літом ще було якось веселійше, а як настала осінь, так просто якийсь смуток та туга обгорнули всіх. Як тільки прийде вечір, так нігде й пес не гавкне. Тихо і мертво скрізь, наче на старім цвинтарі. Старі спішаться на теплу піч, а молодь так собі без роботи нудиться. Нігде немає світла, а через те й перевелися вечорниці. Пісень веселих, як то колись було, теж не чуть. Сиділи всі по хатах, та слухали страшних казок, що фронтовики про війну розповідали. Старі діди жалісно хитали головами і тяжко зітхали: „Господоньку милосерний! І треба було бідувати так!“
Прокидалися разом з сонцем, бо кожному було цікаво більш подивитися на світ білий, кожному хотілося де-що зробити за короткий день, і разом з тим кождому хотілося погомоніти з тими, що їздили в місто, або так десь щось чули…
Дядько Охрім давно уславився собою. Вже не оден десяток літ він промишляв фірманкою, і майже що тижня їздив в місто то з попом, то з дяком, або з Жидами. Коні він мав звичайні, але годував їх гарно, а через те вони й робили йому. Сам Охрім був чоловіком запопадливим, метким і розумівся на політиці, через що його всі поважали і називали „сільською газетою“. Не було такої новини на світі, щоб він не знав про неї, бо Жиди такий народ, що все довідаються, а він завжди з ними „ґешефт“ мав.
