Сторінка:Поліщук К. Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції. Львів - Київ, 1921.djvu/127

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Виникла проблема з вичиткою цієї сторінки



„ФОРШПАН”.

(Із записної книжки).

Гнані шаленими наскоками кінноти Буденного, ми безупинно посувалися на захід і, не зважаючи на липневу спеку, робили по 45—50 кільометрів на добу. Поруч нас завзято „корились“ наші друзі і по всіх шляхах здіймалися каламутно-руді хмари збитої порожнечі. Скрізь і всюди в полях було мертво і сонно, хоч жнива давно вже наспіли. В селах стояв несамовитий лемент статочних господарів, яких з кіньми та возами виганяли на „форшпана“. Це чудне слово на сільських мешканців робило страшне вражіння. Досить промовити його в одному боці села, як враз здіймався гармідер аж на другім боці і всі господарі, забравши з собою коней, поспішалися заховатися з ними денебудь в ліску, або ярку. Але без цього „форшпана“ ми ніяк не могли обійтися, бо всі наші „трени“ переважно складалися з сільських підвод, які ми забирали примусово, без усякої плати за „повинність!“…

Крім військового та скарбового майна, ми везли з собою евакуоване добро досить „ніжного характеру“, яке складалося з „урядових“ панночок та полковничих жінок. Не будь з нами цього добра, напевне сам „форшпан“ не був би такий страшний. А так підводам кінця й краю не було…

Одного дня ясно стало, що на Вкраїну повороту немає, бо скрізь і всюди загомонів всесильний голос селянських повстань. Розбурхане море свавільних мужицьких думок бушувало, не знаючи впину. Бушувало