— Роздягайтеся! — Умитися можете й тут. Я зараз подам води, та де-що на вечерю приладжу.
— Не турбуйтеся! — сказав Дашкевич і став роздягатися. Умившись, він сів коло столу і закурив свою міську цигарку. Сидів і з приємністю прислухався, як десь на кухні на всі голоси заводив самовар, а за вікном колисково шуміли сосни.
Прийшов Янко:
— Ну, тепер можемо й повечеряти! Люблю спокійно посидіти та погомоніти, як є з ким. Остогидло вже панькатись з усіми…
— Як-то так? — спитався Дашкевич. — З ким же ви так панькаєтесь тепер?..
— Та ні з ким иншим, як з Безпечанцями. Хочуть все за червоним півнем пустити…
— Гм…
Після вечері розбалакались по давньому, по дружньому. Чим далі висловлювали свої думки, тим більше відчували, що вони зовсім не ті стали, які колись були. Щирість, з якою вони стали були говорити, змінилася стриманою зацікавленістю. Того, що звязувало їх тоді, як вони спільно складали статути безпечанської „споживачки“, не було й згадки…
Говорили про все зростаючу анархію на селах, в якій досить значну ролю відогравало наше селянство.
— Коли вони сходяться на сход, то лякаються взаїмного страшного розумового мовчання. Їх переслідує думка несвідомости, яка утворює зачароване коло незрозумілих трівог і чекань. Селянство — родюче поле, з якого годуються злочинці і доброчинці. Отже ранійш треба його зкультивувати, а потім вже використовувати. А наші революціонери тільки використовують його, а не культивують, — говорив Янко.
— Перепрошую. Я зовсім не розумію, що ви хочете сказати сим? Можна подумати, що ви проти самої революції, — казав Дашкевич.
— Нічого такого подібного я й не думав ніколи. Я за революцію визволяючу, але не за революцію руйнуючу, бо там, де панує руіна, життя немає… Немає визволення людини…
