Сторінка:Поліщук К. Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції. Львів - Київ, 1921.djvu/148

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 144 —

Просовуючи те „щось“, вона пошепки сказала:

— Мій любий! завтра тебе випустять і ти мусиш виїхати. Тут де-що на дорогу…

— Мій Боже! як же ти спромоглася? Як ти відважилася?.. Не забула?!..

— Ні, не забула!.. Втекла й зараз йду назад, бо за мною чатують, а рабін ще й покуту наклав… дурний…

Останні слова вона вимовила так скоро й тихо, що він ледве зрозумів їх. Коли він хотів ще щось сказати, то її вже не було коло вікна, а за вікном була тиха весняна ніч і зоряне небо.

В той час звідкись полетів камінь і, розбивши шибку, упав в „холодну“. Вакуленко присів коло стіни і подумав: „Певне Мошко лютує? Чорт з ним“…

Вранці його випустили і сказали: „Зараз-же їдьте з Янушполя і більш не показуйтеся. Ви накоїли такого лиха, що зараз весь комітет хочуть перевибрати. Кажуть, що цей комітет був під вашим керунком, а через те йому не можна довіряти“…

Вакуленко мовчки подався до Левка, а над вечір всі люде бачили, як він виїхав на станцію. На возі, серед зелених піль, йому стало трохи легше на душі, хоч серце й щеміло. Не доїзжаючи до станції, він виліз з воза і став іти пішки. Левко говорив: „Ото прокляті паршивці, як же вони мені розтовкли носа. Але й я горчиком закатав одному по маківці, що довго памятатиме!.. Я був би вас в обиду не дав, якби вони мене не звязали“…

На станції Вакуленко зауважив, що до нього чогось дуже придивляються люде. Зазирнувши в зеркало, він просто не взнав себе. Під очами були великі синці, верхня губа страшно розпухла, а через все ліве лице проходила чорна смуга від Мошкового нагая. Дивлячись на своє лице, він мало не заплакав, як у той час почув, що хтось стоїть коло нього.

Озирнувшись, — побачив Хайку. Вона говорила: „Слухай, коханий мій! яж йшла слідом за тобою, а тільки полями… Скоро й вони всі тут будуть… Скорійше їдьмо, он стоїть якийсь поїзд“…

Вакуленко мовчав і дивився на Хайку, яка здавалась йому надзвичайною. Хайка говорила: