Йому, як видно, було байдуже до сонця, яке не хотіло світити, байдуже до життя на селі, яке зробилося для нього чужим і далеким з того часу, як з ним „подіялось щось“… Його називали божевільним, але він сам чудово розумів, що ніякого божевільства в йому немає, а тільки так „подіялось щось“, через що він мусить ходити на цвинтар і припадати до вохкої землі великої братської могили…
На селі запевняли, що старий Соловієнко справді таки божевільний. Знали навіть, коли саме він збожеволів. То було весною підчас великого мужицького бунту. Тоді Німці спалили третину села і розстріляли 240 молодих чоловіків та парубків. В Соловієнка згоріла від знаряду хата, вмерла з переляку жінка, загинуло від ворожої руки два сини. Соловієнко наче очманів від горя. Дивився на згарища своєї хати і якось чудно посміхався. Люде дуже чудувалися, що ні одної сльози не пролив чоловік.
Але скоро всі помітили, що з ним „подіялось щось“ і він „не той став“…
Ціле літо блукав він десь за селом і його майже не бачили в селі. Як коли він зявлявся в село, так хіба тільки для того, щоб підкрепитися трохи…
Босий, обірваний, з роскуйовдженою бородою, в картузі з якогось убитого Німця, він поважно йшов серединою вулиці і не звертав ніякої уваги на собак та дітей, які переслідували його.
— Господін полковнік! Господін полковнік! — кричали за ним діти.
А Соловієнко йшов і навіть не озирався.
Люде запрошували його до хати пообідати. Давали йому кусок хліба і він знов зникав з села на де-кілька днів.
Літом весь цвинтар гомонів мушками та жучками… Дерева повільно шелестіли обважнілими і стомленими вітами, під якими шукав спочинку старий Соловієнко. Він приходив на цвинтар і, помолившись коло каплички, лягав денебудь в холодочку і починав думати свої думи.
