Їх спершу зачинили, а потім виводили. З дверей великого сірого будинку вони йшли в зелений сад, що пишно розгорнувся навколо будинку. Покірно як залякані вівці, вони прямували аж до високих лип в кінці саду. Там їх зупиняли і вони озиралися навколо себе. Здавалося, шукали чогось, або прислухалися. — Се досить важко було розгадати. — Взагалі трималися вони досить непевно.
Переможці йшли слідом за ними. Обличя їх тупі й самозадовольнені, а очі — вогонь. Косо позираючи на переможених, вони любовно пестили дула своїх карабінів і присвистували модну воєнну пісоньку. Мотив сеї пісеньки нагадував їм ту мить, коли вони з надзвичайною відвагою напали на фортеці ворога і подолали його.
Уста переможців не можуть стриматися від саркастичної ухмілки. Не далі, як тільки вчора, кучка отсих тремтючих людей ввижалася страховищем, а тепер?.. — Та, що там тепер говорити!…
Переможці, як видно, загубили всяку охоту розглядати переможених, бо закурили цигарки і стали дивитися на небо, як там легко пливуть весняні хмаринки. Синій, ароматний димок весело снувався між зеленими липовими вітами і дратуюче лоскотав нюх переможених. Деякі з них хотіли попросити закурити, але слова просьби завязли в їх горлі. — Мовчали й чогось чекали, хоч самі не знали — чого саме.
Але ось оден з переможців, як видно старший, гукнув:
— Засуджені! Слухайте вирок тимчасового суду нашої країни!
Переможені зробилися маленькими. Злилися в одну чорну пляму. Притислися друг до друга і заніміли.
Сухим, стальовим голосом читався суворий вирок. Як клацання кулемета, відбивалися в ушах переможених окремі речення й слова. Старалися слухати спокійно, але зелене листя лип і ароматний димок цигарок хвилював їх і вибивав з колії рівноваги.
Брязнуло останнє слово суворого вироку — „розстріляти!“
