— Здійми сам, як хочеш…
— Хочу!…
Глянула мило в його очі. Відчув огонь в собі і зойкнув:
— Щастя моє!..
— Твоє?..
І стала голосно сміятися…
Потім враз затихла і сказала:
— Як страшно світить нам сонце!
Він не сказав нічого, тільки його лице посмутніло. Зарився кудись в далечінь і думав про себе: — Чи вартий я сього любого створіння?.. і згадував, що там, за далеким обрієм тужать за ним його любі товариші. Тепер він бачив себе серед них, як вони, бажаючи знищити окаменілість життя, кличуть його на барикади…
Він залишив їх і пішов дорогами власного шукання. Проходив нетрями й пущами, надіючись скоротити свою важку дорогу. Байдужим поглядом проводив стрічних женщин. Слухався серця. Кохання прагнув. Коханої шукав.
Несподівано, серед буденного життя і праці, зявилася вона. Її очі вразили його серце і затопили душу шоколядним золотом казки. Несмілий, зневірений, сумний схилив перед нею свою безталанну голову…
Благословляв ту мить, коли вона простягла йому ніжну долоню своєї лівої руки:
— Цілуй… цілуй, безталаннику…
Цілував, як святощі великі. Цілував, як цілує сонце майову троянду…
Вона знала й відчувала його. Щось рідне озвалося в душах і сполучило їх. Їм здавалося, що вони жили перед віками, ще тоді, як був молодий місяць і молоде сонце, а на землі не було ні людей, ні боротьби. — Вони були перші з людей.
Сьогодня вони втекли за місто на гори, щоб визволитися на мить від важкого впливу гучних моралістичних базарів безглуздого міста і віддатися свому чуттю. Вони знайшли те, що так довго шукали.
Досі вона дозволяла себе цілувати лише через вуальку, але тепер вуалька була в його руках… Ранійш, ніж нахилитися до її уст, він зачаровано розглядав
