Сторінка:Поліщук К. Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції. Львів - Київ, 1921.djvu/166

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 162 —

Два сумнівного типу субєкти наздоганяють їх.

— Забуваєте, товариші, що тепер революція, а тому все має пересічний характер, — починає оден субєкт.

— А до демократичної влади та „батьків народу“ — знайте зась! Вони потрібні через те, що у вишитих сорочках ходять, — додає другий субєкт.

— А-а-а!… Наші артисти! — гукає здивовано добродій в сурдуті.

— Хе-хе-хе!… Наші артисти! — сміються добродії в піджаках. Догадуюсь, що це з богеми, але хто саме, — не вгадаю.

Гаряче розмавляючи про якийсь карнавал, ритмічним кроком поміряли пішоход далі.

— Трах-тах-тах!… Трах-тах-тах! — почулося за рогом вулиці.

Пронизливі свистки десь відгукнулись і на мить, виникла думка: яке їх життя?!

Раптом гасне елєктрика і в розчинене вікно сунеться темний вітер.

Понура ніч.

Скучно.

Коханки немає…


VI. Невже так?!…

В місті великий здвиг. Демонструються якісь сили. Валка за валкою скриплять навантажені вози. Черепашачим кроком гримають важкі панцирники. Червоними маками цвітуть розгорнуті стяги. Осліплюючими рядами виблискують білі гасла:

— Геть тиранів!…

На широкім майдані юрби народу. Висока трибуна і промовець. Маленький, сухорлявий, білявий робітник. З його горла виривається охрипле:

— Там жах і роспач! Там сваволя і шибиниці! Там тирани і раби! Сонні, вставайте!…

Юрба хвилюється. Їй ніяково почувати себе сонною і вона кричить:

— Вперед!… Слава!…