Сторінка:Поліщук К. Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції. Львів - Київ, 1921.djvu/168

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 164 —

ворити лише про боротьбу та про якусь там будуччину, яка має бути куплена ціною їх крови, то вони колись ще не так виявлять себе! — говорила нафарбована жінка.

— Що ви хочете сказати цим? — звернувся я до неї.

Зиркнула на мене:

— Що?!… Те, що чуєте!… Перемагає той, хто любить життя!… Вони теж його любять, але їх жертвують для будучини.

— Так хібаж цього за мало?

— Ні! це вже за багато. Між живими мертві ходити не можуть. А коли серця їх і закамяніли трохи, так всеж таки зріктись краси важко. Бачили на їх кашкетах пучечки розквітлого бузку, чи ні?

— Ну, так що?

— Нічого! Ясно, що вони тужать за женщинами, а через те такі сумні… О, якби вони вітали цього промовця, колиб так серед юрби стояли їх коханки!…

Дехто з юрби прислухувався і всміхався. Якась цікава думка ворушила насуплені брови й хмурила чола. Видно було, що кождий щось своє думав. Думав і зітхав. Ніхто не хотів заперечувати нафарбованій жінці. А вона говорила:

— Все для жінки! І революція, і боротьба, і перемога!…

Вздовж вулиці тяглись навантежені вози, гримали панцерники, маяли стяги і своїм шумом заглушали слова нафарбованої жінки і притупляли мою чуйність.

Иноді, як булька на гниловоді, виникала і пропадала настирлива думка:

— Невже так?!… Невже все для жінки?!…


VII. Мовчанка.

Така золота осінь і таке все знайоме… А навколо сірі, зігнуті постаті…