нити вікно, але воно чомусь не відчинялося. Тоді він розбудив Янка і обидва вони вийшли на ґанок. Передранковий холодний вітер сердито дмухав зпід високих дерев і застуджував їх розігріте тіло. Цокаючи зубами, вони стояли на ґанку і, прислухаючись до окружаючого шуму, напружено вдивлялися в пітьму ночі. Безчисленні зґраї чорного вороння трівожно метушилися над старими деревами і заглушаючим кряканням намагалися заглушити їх. Небо вгорі було наче заплямоване чорними воронячими крильми і, здавалося, що якась юрба стоптала і забрудила його.
Янко стояв і не знав що сказати:
— І звідки їх стільки взялося тут?! Що за шум такий, справді?! — говорив він сам до себе.
Микола Дашкевич тільки плечами здвигнув. Незрозумілий шум починав трівожити його спокійну натуру.
— Треба йти до хати. Зимно якось, — промовив він до Янка.
Янко хитнув головою на знак згоди, але сам залишився на місці.
В хаті теж було неспокійно. Не було такого закутка, де не булоб чутно того шуму. Дашкевич помітив, що його почала тіпати якась незрозуміла лихоманка і, разом з тим, згадалося місто, де є такі товсті, міцні, надійні мури. Зовсім близько, десь у парку почулися поодинокі вистріли з рушниць, а вслід за ними у вікнах заясніло і в хаті зробилося червоно. Крізь шибки стало видно, як зачервонілося небо і як знялось до неба полумя близької пожежі.
В хату ввійшов Янко і промовив:
— Починається червоне свято. Вже палають стирти і клуні на току, а незабаром буде й тут. Якщо вас послухають, то буде добре. Скажіть їм…
Дашкевич, слухаючи Янка, відчув, як щулився його розум і як задріжала, обезвладнилась, зробилась маленькою його істота. Він стояв серед хати і з такої несподіванки, здеревянів неначе. Слухав, як весь парк гомонів нечуваним гомоном і не знав, що робити, що сказати…
Шум чувся вже коло самого палацу і загрожував свавільно вдертися в Янкове помешкання. Ждати чо-
