Сторінка:Поліщук К. Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції. Львів - Київ, 1921.djvu/170

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 166 —

Офіцерик скінчив і задовольнено всміхнувся, в той час в юрбі почувся глухий гомін і на ґанок вийшов той самий незнайомий мені парубчак.

Прощу слова!…

Ще глибше мовчання…

Юрба напружено чогось чекає…

І ось, як свист нагайки, почувся шипучий голос офіцера:

— Большевик!… Взять його!…

Два здоровенні осетини вискочили з ґанку, схопили парубчака за карк і потягли в ґанок. Той тільки встиг крикнути:

— Почекайте, я щеж нічого не сказав…

Офіцерик махнув рукою і, повернувшись до юрби, з тією самою солоденькою ухмілкою, промовив:

— Видели?… А тепер марш по домам делать дело!…

Потяглись сірі, зігнуті постаті. Йдуть мовчки, а зуби сціплені. В кождого своя думка: — „Щож тепер робити?!…

…Вечером, коли вже добре смерклося, на дзвінниці задзвонили „на ґвалт“ і, одночасно, разом, в декількох місцях заторохтіли кулемети.

Мовчанка скінчилася…

 1919 р., Осінь, м. Камянець.


VIII. Белєтрист.

 (З життя київської богеми).

Товариська вечірка.

Дві, три візитки, а решта — піджаки.

Так виглядає „цвіт нації“…

Всі тут: поети, белєтристи, журналісти, артисти, малярі, музики і співці.

З ніяковими лицями, бліді й бородаті, сумно позирають видавці і „любители искусств“.

Йдуть жваві суперечки на ріжні теми мистецтва.