Безпечанців і щось кричав до них, в чомусь переконував, умовляв. Стрінув і затримав свого колишнього учня:
— Що ви робите?!.. Не нищте нічого!.. Все, що колись було панське, тепер стало ваше… На щож собі шкоду робити?..
Той блиснув розлюченими очима і крикнув:
— Громада вирішила панське гніздо знищити, а ви обороняєте його! Вже минули ті роки, коли пироги розпирали боки… Годі нас учити!.. Ми й самі добре знаємо…
Дашкевич далі не міг слухати. Заткнувши вуха, він подався в гущавину парку, а слідом за ним снувалась луна диких вигуків, які тяжким камінням падали на його чуле серце.
Опамятався в далекому закутку на купі ще не розталого й почорнілого снігу. Витер спітніле чоло. Зітхнув. Пригадав за Янка, що то з ним?.. Страшна думка про те, що його могли убити, не давала йому спокою. Ґіґантське полотно пожежі простяглось над його головою і трусило іскри. Закуток сповнився прикрим духом смалятини. Сидіти далі було небезпечно і треба було кудись втікати, але він нерухомо сидів і, задихаючись в диму, стежив за червоними смугами полумя, які здіймались до неба і за чорними воронами, що кружляли під небом.
Вже світало, коли він, пробіраючись через кущі смородини, старався вибратись на греблю і втекти на село. В брамі його перестріла пяна юрба чоловіків і жінок. Високо підстрибуючи вгору, вони ріжними голосами співали крикливо-цинічну пісню, слова якої, здавалося, підхоплювали чорні ворони і розносили їх по своїх задимлених гніздах.
Коли його проминули, тоді він вийшов зза куща і прожогом кинувся в браму. Вийшовши на греблю, він побачив, що вся гребля загачена селянськими возами, які були навантажені палацовим майном. Дві величезні юрбі з сокирами і вилами грізно насували одна на другу. Одні і другі були страшно чимсь обурені і кричали: „Несправедливо! Несправедливо!“
Хотів пройти коло них так, щоб вони не помітили, але зробити сього не було змоги. Тоді він зупинився:
