Сторінка:Поліщук К. Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції. Львів - Київ, 1921.djvu/20

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 16 —

— Дайте пройти!

Юрба затихла і мовчки розступилася перед ним. Червоними очима дивилися на його Безпечанці і не могли взнати його. Хтось з юрби крикнув:

— Отеє той, що вночі на ґанку казання казав!.. Чули?

— Умгу! — загули навколо. — Скотина яка знайшлася! А ну, а тю його!..

— Тю!.. тю!.. тю!.. — загаласували вони зловісними голосами.

З низько похиленою і старався скорше втекти головою він йшов від них з цього зачарованого кола сваволі, щоб вже більш не чуть і не бачить нічого…

Опинившись за селом, вже минаючи старі вітряки, він пригадав одну річ, яка властиво й зробила його таким чудним і не своїм. Пригадав, що в той час, як його схопили і кинули в кущі акації, на ґанку стояв хтось і чогось сміявся. Не витримав і озирнувся назад. — Там, де стояв палац, танцювали огненні велетні, а над всім селом стояло червоно-буре марево визвольного свята Безпечанців.

Подивився, подивився і рукою махнув. „Хто знає, може я й справді чужий Безпечанцям?“ — сказав сам до себе і подався по дорозі на станцію.

1918 р., м. Київ.