Сторінка:Поліщук К. Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції. Львів - Київ, 1921.djvu/21

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено



„Він кохав сонце“.

Там на далекім заході, в мовчазнім Оксаміті вечірнього неба, хтось таємничий злорадо сміється блискавками і полохає небосхильні тіні. Щось одвічно-сумне й нерозважне розмовляє з вітами соснового бору. Хвилястою наміткою крівавої скорботи постелився над полями смараґдовий туман, що вродився з важкого зітхання заснулих низин. Така мовчазна і трівожна пустка навколо, такі таємничі шепоти і нестримні шелести посохлих квіток на могилах.

Я самотний в крівавих полях, а в моїй душі мовчазна мла оксамітного заходу і тихий сон гнітючої туги. Північні лежання чолом до долу тяжко скамянили мій мізок, а трівога постійного чекання сповнила смертним жахом мою благальну істоту і вложила в мої уста жадібний крик: життя і сонця хочу!

Хочу жити, бо прагну сонця. Я так люблю ясну блакить весняного рідного неба і лагідні проміні осіннього сонця, коли, здається, всесвіт дрімає в мелянхолійній задумі, а незримі парки снують білі нитки в повітрі… Хочу жити, бо так люблю осіннє соняшне проміння. А тут такі чудні і страшні поля розгорнулись навколо в шир і в далину, ген аж до соснових борів, де я нераз разом з гадюками плазував перед оком жаху і поблідлими устами намагався шептати молитви свої. Кріваві поля і смараґдові тумани очарували мене і я, з пекучою тугою в душі і жаданням кохання в серці, блукаю самотний.

Он, як на сході спалахнуть червоні проміні нового сонця, я може побачу те, чого так жадаю, шукаю в утомі своїх поривань. А коли зійде сонце, тоді ро-