Так виринали з тьми ночі далекого свята тіні ясні… зявилися і, наче згук зненацька порушених струн забутної арфи, забреніли в душі:
Оленко! Твої ніжки згуками музики грали танець весняний. Твої очі світилися щастям, а на устах застигла ухмілка вкраденого поцілунку. Я тоді так бажав кохати тебе… Але щось таке сталось, після чого нічого не лишилось… Твої очі були повні сліз і ти стояла далеко від мене вся в чорному, як привид жалоби. Тоді ти провожала мого брата, а я самотний лічив червоні вагони, безліч червоних вагонів, які відїздили на поля… Потім я, так само, як і мій брат, сидів в тіснім і темнім куточку червоного вагону і слухав настирливого голосу здичавіння, що хотів оглушити мене і вкинув в безодню низьких інстиктів… Ти кохала його і лишилася сама, а ми оба зникли з червоними вагонами в затьмаренім небосхилі рожево-смутного вечора.
Ти самотна лишилась, Оленко, але моя туга з тобою, бо ти кохала мого брата так, як я кохав тебе. Я чую твій голос жалю й розлуки, як чув його сам в своїх грудях над скрівавленим трупом брата. О, брате скрівавлений з мармурово-блідим лицем, таким лицем як у коханої Олени при срібнім сяєві весняного місяця, чи знаєш ти, мій любий скрівавлений брате, як я кохаю тебе і бажав бути з тобою, але ти відвернувся з призирством і лишив мені вічну жалобу за собою, вічний жах перед лицем смерти! Слухай-же, Оленко! Він кохав ясне сонце, що світило з рідного неба на весняному святі Ярила, тоді, коли твої ніжки грали весняний танець, а я кохав тебе і не смів сказати тобі цього!..
На далекому полі я ридав своїми сльозами на його могилі, а на його скрівавленій сірій шинелі я своїми благаючими поцілунками просив його останнього слова, щоб дав з чим вернутись до тебе. Але мовчало його скрівавлене чоло і на його хресті я вже сам написав те, що знало моє серце. Синім олівцем намалював сумний рядок: — він кохав сонце!
Його могила лежить непорушною грудою важкої землі там, у крівавих полях, що спочивають в смараґдових туманах, а я в утомі лежу на вохкім моху
