вав моє чоло, чуприна наїжилась від страху, несвоїм голосом я став кричати і прокинувся…
Було тихо. В малесеньке віконце світив щербатий місяць, а десь далеко співали півні. Тіло моє наче задубіло так, що я насилу міг підвестися, щоб засвітити ліхтарню. Засвітивши ліхтарню, я закурив цигарку і, дивлячись на темне лице невідомого святого, що зазирав зза бодні, чогось замислився…
Легенькими синіми пасмами стелився навколо мене тютюновий дим, тихо потріскувала в ліхтарні свічка, а я сидів і чекав ранку. Зненацька мої думи порушились якимсь трівожним звуком.
Прислухавшись, я почув якийсь шепіт в сінях. Шепталося двоє:
— Чуєш? Я тобі кажу покинь цього! — шептав оден жіночий голос.
— Йди геть! Сам знаю що роблю! — шепче другий, мужеський голос.
Я напружено починаю прислухатися і цигарка випадає з моїх рук.
— Кровопивець — шепче знов перший голос.
— Геть! — гиркнуло на всі сіни і на мить все затихло.
Тихо брязкнула клямка і хтось взявся за замок.
Я схопився і кинувся до маленького віконця. В одну хвилину висадив його кулаками і, вискочивши на подвіря, кинувся втікати в мовчазні поля. Памятаю, що я біг на схід, бо перед мною весь час миготіла світова зірниця.
Опамятався лише тоді, як вранішний мороз став надто кусати за вуха і за руки. Зупинився на хвильку спочити і пригадав, що я забув там своє пальто, а в пальто всі гроші, за які я сподівався добратися до свого села.
Знесилений і голодний я присів на польову межу і, слухаючи ранкової пісні жайворонків, дивився як сходить сонце…
Приблизно через місяць я знов був на тій самій дорозі. З оновленими надіями вертався на своє старе місце в жорстоке місто. Навколо буяла весна, відро-
