Сторінка:Поліщук К. Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції. Львів - Київ, 1921.djvu/41

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 37 —

— Так, можна сказати, всіх дармоїдів годували, а зараз хоч ти що хоч роби… Лишилися самі одні, та ще й без усякої сістеми…

— А хто ви такі? — спитався я обережно.

— Ми?.. Та ми той… ми самі собі… З отаманом Мудриком… — сказав рижебородий.

Парубок чудно кашельнув і він замовк. Подивилися оден другому в вічі. Приступили близче до мене.

— Показуй, що маєш! — несподівано крикнув парубок і наставив на мене пістоля.

— Показуй! — загаласував і рижебородий.

Я покірно підняв руки:

— Шукайте, люде добрі!..

Стали шукати. Роздягли до білизни. Обшукали кожний рубчик, кожну латочку і нарешті сказали:

— Одягайся! Заведем тебе до отамана!..

— Для чого?.. Нащо я там здався?.. — пробував сперечатися.

— Не твоє діло! — сказали.

III.

Пять годин не спочиваючи йдемо, аж піт пробірає. Скоро полудне. Сонце просто катує. Мої провожаті поскидали чумарки і шапки, але це мало що помагає. Раз у раз нарікають на свою „собачу долю“, а я стараюся зміркувати, що за людина їх отаман?

Ці простякуваті шукачі „сістеми“ надзвичайно зацікавили мене. Разів два пробував розпочати розмову, але нічого не виходило. Кожний раз, як тільки я звертався до них з якимнебудь запитанням, вони одно казали: — „Скоро все взнаєш… От почекай-но трохи!“

Звернули з битого шляху і стали йти межами. В житах чулися людські голоси, але самих людей не було видно. Пройшовши так двоє-троє гін, ми вийшли в ярок, де росла отава і паслися стреножені коні. Старенький дідусь, з білою бородою і червоними заплаканими очима, сидів і доглядав коней. Побачивши нас, він устав, зігнув над очима долоню і став приглядатися.

— Що, спіймали? — спитався моїх провожатих.

— Так! У житі! — відповіли.

— Комунія, чи що?