кої уваги і він навіть сам гаразд не знав — господар він, чи так собі щось… Але одного разу прийшло йому на думку заставити людей звернути на себе увагу. Спродав він чимало батьківського добра і справив собі з самого щирого золота не то корону, не то колпака. Було якесь урочисте свято. Він взяв собі свого золотого колпака і пішов до церкви. Йде собі гордо, а сам такий нужденний, обірваний, непоказний… Тільки — що голова його сяла на всю вулицю й викликала заздрість. „Дивіться, — казали люде, — як це він перемінив собі голову?! Тож був такий нікчемний!.. В такій шапці, чого доброго, навіть королі не ходять… Давайте заберем в нього цю шапку й поділимо між собою!“ — і накинулись на нього, як голодні собаки. Спочатку пробував був боронитися, але дарма… Звідусіль оточили його, навалилися гуртом і давай шарпати на всі боки. Одні рвуть до себе, а другі до себе, а в самих очі так світяться… Оступився Іван на бік, кинув колпака на дорогу і дивиться, що буде далі?.. Коли бачить, а ті, що напали на нього, вже самі перегризлися. В одного підбиті очі, в другого розбита голова, а треті так захехекались, перетомилися, що ледви дишуть. Підійшов він тоді до тину, виломав добру частоколину й давай молотити на ліво й на право. Довго ще вовтузились вони, але свою золоту шапку він таки повернув собі. Правда, що то вже не була шапка, а так щось золоте, з чого він всеж таки надіявся щось зробити. Повернувся до дому і сказав сам до себе: „Не буде по вашому, а по мойому. Як знищили мені золоту шапку, так я собі золотий вінок зроблю“… І зробив Іван золотого вінка, наклав його на голову і знов пішов до церкви. Дивилися люде на нього, заздрили йому, але вже нічого не казали і не думали нападати, бо в його руках була здоровенна частоколина“…
— Ха-ха-ха! — зареготалося військо.
— А чи зрозуміли казочку? — питався отаман.
— Як-же не зрозуміти, пане отамане, цеж про наше життя! З діда й прадіда мали свої скарби, та не було того… як його… сістеми…
— Сістама є!.. Треба тільки діло робити… Мали золоту шапку, не досягнули її в свій час, так треба
