Сторінка:Поліщук К. Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції. Львів - Київ, 1921.djvu/51

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 47 —

В дверях зявилася якась темна постать. Спотикаючись і розмахуючи руками, вона стала наближатися до мене. На силу взнав свого помічника. Його вугровате лице було страшно подряпане. Він обома руками оперся об стіл і промовив:

— Бачите, який я?

— Бачу! Що сталося?

— Все проклята жидівка!

— Яка?

Він похилився через стіл і прошептав:

— Я через вікно до неї, а вона спротивилась… Пручатись задумала… А я її того… не пручатиметься більше…

З його рота, разом з незрозумілими словами, виривався прикрий дух самогону, від чого мене затошнило. Я відвернувся від нього і сказав:

— Сядьте! Ви не мали права цього робити!

— Що?! — скрикнув він, — Як то так, що я не мав права?!

З величезним напруженням сил він випростався і вдарився кулаком в груди:

— Я плюю на всі ваші сістеми і на всіх ваших отаманів!.. Я світ бачив і він мене знає… А що я роблю, так теж знаю… Подобалась вона мені, от що!..

— Я нічого, але всеж таки, незручно якось серед ночі і через вікно…

Він замислився. Сів поруч мене на лаві і зітхнув:

— Тільки отаманови не кажіть. Суворий він і душогуб, їй Богу!..

Раптом в розчинене вікно повійнув вітер і декілька капель теплого дощу бризнуло на лаву. Він схопився за ліву руку і скрикнув:

— Ой, Боже! Який гарячий, неначе її сльози!.. Неначе сльози!..

Притисся до мене:

— Я плакать хочу… чуєте, плакать…

— Що з вами? Заспокійтеся! — умовляв його.

— Ні, так не можна! Вона так просилася, так плакала, а я таки своє… Падлюка, аж двічі ножа затопив у груди.

Схвильований до неможливого, я схопився з місця і став ходити по хаті. Він теж устав. Стояв коло вікна, хлипав і стежив за мною.