Сторінка:Поліщук К. Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції. Львів - Київ, 1921.djvu/52

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 48 —

— Далі так не можна! — говорив він сам до себе. — Горе одно, тай годі!..

— Велике?

— О, велике! Де я тільки не був, так скрізь лише воно одно панує, а решта…

Зітхнув і став шпортатись за пазухою. Витяг пляшку.

— Випємо! Все одно горе!

— Пийте самі. Я не можу.

— Значиться, цураєтесь?! Ну, добре! Добре! Пожалкуєте…

Помалу, не поспішаючись, перехилив пляшку в рот і став пити. Иноді зупинявся на хвилину, щоб передихнути, а потім потягнув до самого дна. Коли в пляшці стало порожно, він шпурнув її під лаву і став роздягатися. Стоючи в одній білизні, він сказав:

— А тепер давай поборемся!

Я мовчки оступився до порога.

— Не безпокойсь. Це я пожартував!

— Мені зовсім не цікаво мати справу з чорт зна чим!

— Пиши собі свою сістему, а я „смертію смерть поправ“…

Розгорнув свою чумарку і ліг.

— А всеж таки отаманови не треба казати, понімаєш!.. суворий він… такого я не бачив ні в блакитних, ні в жовтих, ні в чорних… бритва, а не чоловік… — мимрив він крізь сон.

Заснув. Я ще довго ходив по хаті і не знав, що робити. Знав лише одно, що треба якось втікати. Випадково зупинився над сонним. Його вугровате лице, посиніле й розпухле, нагадувало живіт перевернутої до гори ногами черепахи. Вузенькі щілинки на місці очей нервозно здрігалися, наче хвостик конаючої миші і, було видно, що в цей час в його зухвалій голові роїлися страшні сни. Дивлячись на цю сонну й огидливу людину, мені не хотілося вірити, що вона здатна до якоїсь розумної боротьби.

Увійшла баба. Стала над сонним і захитала головою:

— От і цей колись паничем був, а тепер став гірше скотини якої… Тиняється, валяється, збиткується