Сторінка:Поліщук К. Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції. Львів - Київ, 1921.djvu/53

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 49 —

над собою, а ще й дяківським сином називається… Панич, неначе…

Я мовчки думав про втечу. Боляче й образливо було сидіти в хаті бунту, смутку й жалоби. Необхідно було кого розпитатися про дорогу. — Не міг-же я йти навмання?..

— Господарко, а чи далеко тут залізна дорога? — звернувся я до старої.

Та підвела на мене стомлені очі й відповіла:

— Тут в ранці виїзжають, а в полуднє назад вертають. Сама не була, то й не знаю.

Підійшла до самого столу. Довго дивилася на розкидані аркуші сірої бібули, а потім повернулася до мене і промовила:

— Змилуйтеся, напишіть до мого сина письмо, бо не витримаю!..

— А кудиж його послати? Ви адресу свого сина знаєте? — сказав я.

Вона не сказала нічого, тільки ще більше похилилася, неначе стара верба, яка стоїть над замерзлою рікою і чекає першого подиху зимової хуґи. — Вона весни вже не діждеться! — викликала думка, а на зміну їй безмежна туга і болюче питання про майбутність непокоїло серце.

Десь стали співати півні… Майже несвідомо дивлюся в вікно, бачу білі зорі і мені стає лекше. Коли на сході зажеврілася біла смуга світанку, а над нею привітно всміхнулася світова зірниця, я остаточно вирішив.

— Бувайте здорові! — кажу до старої і, схопивши капелюха, вибігаю на двір. Йду в садочок, що поза хатою, а потім через городи виходжу на поле.

VIII.

…Сонце світить просто в очі. Безмежне море золотого колося грає злоторожевими хвилями. Стомлено, але надійно, безупинно поспішаю вперед. Иноді спотикаюсь на межах, стаю на хвилинку спочити і знову надаю ходу.

Вже тоді, як перед моїми очима замаячів довгий ряд телеграфних стовпів, я почув далекий мотив розгульно-безглуздої пісні: