— Юрчику! То була правда, що ви мене кохали? — спиталася.
Впала в мої обійми…
Потім ми разом сіли на канапі і вона стала розповідати про себе.
„Життя заставило мене зробитися отаманшою, — говорила вона. — Всі люде, які коло мене, дісталися мені в спадщину після мого брата, як його замордували червоні. Якийсь час людьми керував батько, але, як і його спіткала та сама доля, тоді вже я мусіла взятись за діло. Нічого було робити, коли всі в оден голось стали кричати: „Нема Соколовського, так хай Соколовська отаманствує! Инших отаманів не потрібно нам!“… Я згодилась лише для того, аби помститись за моє безталання. Думаєте, що мені війна потрібна? Що мені з того? Я жінка ще молода і жити хочу, але що поробиш?.. Все, що тільки було в нас, знищено й пограбовано. Спалено навіть ту школу, де ви колись вчили. Як почалась Революція, то батько мій в „Селянській Спілці“ працював. Батько дуже жалкував, що колись так поступив з вами, але він зробив так задля мене. Оберігав. Боявся дуже, щоб не закохалася. А тепер, як бачите, нема кому мене оберігати, а навпаки… я оберігаю: Майте на увазі, що — починаючи від цього села і аж до самого Радомишля, скрізь і всюди мої села і мої люде. Вже не оден раз нападали на них червоні, але нічого з того не вийшло. Тепер вони готують напад на моє рідне село, думаючи, що я сиджу там, а я тимчасом готую на них пастку тут“…
„Торік мало-що не вийшла заміж за одного інжиніра, але, слава Богу, якось цього не сталося. Почуваю себе цілком самотною, але за те вільною, а в цьому весь сенс життя… Наче знала, що ще раз стрінуся з вами, а для того й вільність зберегла“…
Чим далі, тим більше звучала в її голосі якась трівога і відповідно цьому вона говорила окремими, нічим незвязаними між собою реченнями.
„Тут сиджу цілий тиждень. Зелений тут був не тільки пан, а й отаман. Тепер тут всі виглядають його, а того й не знають, що його немає. Була на його могилі. Барвінком обсадила… А тут думаю червоних турбувати і білим хліба не дати. Завтра йду вигоняти чер-
