підрахувати свої сили, дати їм якийсь лад і виробити, намітити свої дороги.
— Найперше діло — помста! — крикнув дід Семен. — А потім будемо бачити, що робити…
— Навіть длятого, щоб помститись, ми не можемо йти такою ватагою, як тепер — промовив Шабатурка. — Треба влади і порядку, чи згодні з цим?
— А тож як?… Та згодні!… Згодні!… — як оден чоловік, озвався весь табор.
— Шабатурка отаманом!… Хай веде нас!… — сказав дід Семен.
— Слава Шабатурці! Хай буде отаманом!… Хай управляє!… — закричав весь табор, обіймаючи Шабатурку тісним колом. Шабатурка стояв і мовчав, а гомін коло його все зростав, все збільшувався. Більш нетерплячі смикали його за поли і казали: — Чомуж не говориш нічого?…
— Я думаю, — сказав нарешті Шабатурка, — що нам треба вибрати тимчасову раду з трьох душ, а потім вже вибиремо отамана… Брати на себе отаманування я не смію… Треба людини сильної, а я слабкий…
— Не час тепер говорити, хто з нас слабий, а хто сильний… Ми всі сильні, а ви отаман наш!… — сказав дід Семен і, слідом за ним, закричав весь табор:
— Отаман наш!… отаман наш!… — Годі балакати!…
Шабатурка вклонився і, не злізаючи з пенька, промовив:
— Так слухайте! Наказую вам зараз-же перечистити зброю, перелічити набої і поділити їх між собою так, щоб всі мали по рівній мірі. На похорони отаманші приходьте з рушницями і з четвертою частиною своїх набоїв. Поховаєм отаманшу як слід, з вистрілами… Після похорону обід, а по обіді з рештою набоїв будем знати, що робити… Злочинець від нас не втіче…
Повстанчий табор, як хвилі, став розходитись і через півгодини весь ліс засвітивсь червоним полумінням величезних огнищ, які палахкотіли наче вістительні каганці в печерах добрих ґномів.
