Сторінка:Поліщук К. Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції. Львів - Київ, 1921.djvu/86

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 82 —
XI.

На світанку привезли велику дубову труну і прийшов старий піп. З села йшло багато народу, але навколо лісу виставлено варту і вона в ліс нікого не пускала. Дід Семен спочатку загрів води і облив нею закрівавлене лице і змозолені руки отаманші. Знайшов чистеньку білу хусточку і завязав нею страшну смертельну рану, а потім поклав її в труну і засвітив коло неї чотири великі церковні свічки. Тим часом на узлісі викопано глибоку яму. Туди став сходитись народ з села.

Старий піп славним, байдужим голосом відправив „великий похорон“ і тоді, при жалібнім співі „Святий Боже“, труну взяли на руки і понесли до ями.

Коло ями зупинилися і допустили всіх, хто тільки хотів попрощатися з отаманшою.

— Бідна дівчина! — хлипали сільскі баби. — Загинула так нагле…

Сонце було на небі, як труну забили цвяхами й опустили в яму. Голосним і безутішним риданням розлилося по сірих стернях жалібне „вічная память“… і в той час, заглушуючи жалібний спів, озвалися рушниці, що аж дерева задріжали в лісі. Дванайцять раз Шабатурка робив знак рукою і дванайцять раз обзивалися рушниці і дріжали дерева.

Через годину виросла висока чорна могила, а на ній поставлено соснового хреста з написом Шабатурки: „Тут спить донька України Марійка Соколовська, родом з с. Горбулева, Радомиськ. повіту (на Київщині). Боролась за право. Загинула від руки зрадника 6. листопада 1919 року. Прохожий, схили голову перед її завчасною могилою!“…

Помалу, з низько-похиленими головами відходили від могили зажурені повстанці, а в очах їх крізь сльози блискали страшні вогники непереможного бажання боротися без кінця й краю. Кожна риса їх лиця безмовно говорила про те, що почували їх серця і що діялося в їх затьмарених душах.

Після обіду „на скору руку“, повстанці вистроїлись рядами й вирушили в бік Хвастова. Перед ними їхав на коні отаманші Шабатурка. Побачивши мене, він підїхав і сказав: