але називають се „хутуризмом“… Бог з ними! Мені так приємно, що вдалося втекти від них. Хоч про себе я менше всього думаю, але вони мені так остогидли… Тепер я можу сказати лише одно: „Мій друже, я красу люблю!“…
… Соняшна корона пурпурила захід і мені здавалося, що то мої відчування так розлилися по всьому обрію і закрили собою примарливість Голготи вселюдських страждань. Здавалося, що досить буде впасти сій пурпурній заслоні, як враз зявиться ґіґантський хрест споконвічного розпинання, на якому тіняється в смертельній аґонії душа самого прийдешнього.
Йдучи з великого міста через польові межі й обміжки, мені хотілося вірити, що вертаюся до ґрунту, де панує спокій і радість праці.
Після столиці, після камяниць і задушливих вулиць так хотілося прийти до народнього Єрусалиму й побачити Сіон української самостійности. Озираючись навколо себе, скрізь і всюди бачив старі й нові могили, які свідчили про довгу й запеклу боротьбу за волю. Кожна така могила поляглих за свою правду викликала в моїй голові цілий рій думок і хотілося кланятися їм і молитись до них…
Під незнайомим селом стояла стара „фіґура“ з ґіпсовим розпяттям Ісуса. Темно-сіра порохнеча густо вкрила терновий вінок і страдницьке семітське чоло Розпятого за нас і мені зробилося жаль Його. — За кого Ти розпинався, Ісусе? — подумав я. І в той-же час подивився на пурпурний захід, за яким відчувалася примарливість ґіґантського хреста споконвічного розпинання…
Відкинувши всякі думки, з одним чуттям краси в душі, я став на коліна і зашептав: — „Очі виклював Бог зна кому… Бог зна кому… Бог зна кому“…
Така чудна була моя молитва! Як би так хтось бачив мене в той час, то, напевне, сердечно посміявсяб!.. Але в полях було мертво, а до села більше верстви. І я молився стільки, скільки прагнула моя душа, а потім встав, поправив на плечах свій мішок й подався до села.
