ЧЕРВОНЕ МАРЕВО.
…Широкі груди землі зітхнули весняним зітханням і в повітрі зазвучали голоси відродження… Ті голоси виходили десь з низин невідомих і до них в надійнім чеканню прислухалися безлисті дерева сільських садів, які ще не встигли прокинутись з мертвих снів зими і трівожно марили сонцем… Вияснене сонце співчуваюче всміхалося до них і своїм огнистим промінням гралося з ніжними бруньками і викликало на герць зелений шум піль, який настирливо бренів струнами серцевих почувань і будив на селах затаєний гомін…
Села гомоніли зовсім по новому… Як весняна повідь зростали і ширились думки про землю і волю, а хвилюючі слова викликали в темних закутках душі зловістні трівоги. І недаремнож, як тільки згасало сонце, тисячі цікавих селянських очей напружено вдивлялися в далекі небосхили, де в рижім мареві бунтарних пожеж тріпотались велетенські крила червоних півнів, які, здавалося, намагалися змести зорі з неба.
Люде дивились. Зітхали. Говорили:
— Прийшов кінець панським гніздам!..
Божевільна радість світилась в очах. Як зачаровані дивились в далечінь і з дня на день чекали того дня, коли й над ними заметушаться червоні півні. Чекали, щоб хтось прийшов до них і розповів їм, що робити мають. З гострим болем в серці і тугою в душі з усіх коловоротів виглядали „горателя“ з міста, але, коли він через щось довго не зявлявся до них, то вони самі розпочинали своє свято.
З того часу, як на землю направились з неба соняшні мечі, люде стали призвичаюватись до близького
