Сторінка:Поліщук К. Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції. Львів - Київ, 1921.djvu/9

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Виникла проблема з вичиткою цієї сторінки



Червоне марево.

…Широкі груди землі зітхнули весняним зітханням і в повітрі зазвучали голоси відродження… Ті голоси виходили десь з низин невідомих і до них в надійнім чеканню прислухалися безлисті дерева сільських садів, які ще не встигли прокинутись з мертвих снів зими і трівожно марили сонцем… Вияснене сонце співчуваюче всміхалося до них і своїм огнистим промінням гралося з ніжними бруньками і викликало на герць зелений шум піль, який настирливо бренів струнами серцевих почувань і будив на селах затаєний гомін…

Села гомоніли зовсім по новому… Як весняна повідь зростали і ширились думки про землю і волю, а хвилюючі слова викликали в темних закутках душі зловістні трівоги. І недаремнож, як тільки згасало сонце, тисячі цікавих селянських очей напружено вдивлялися в далекі небосхили, де в рижім мареві бунтарних пожеж тріпотались велетенські крила червоних півнів, які, здавалося, намагалися змести зорі з неба.

Люде дивились. Зітхали. Говорили:

— Прийшов кінець панським гніздам!..

Божевільна радість світилась в очах. Як зачаровані дивились в далечінь і з дня на день чекали того дня, коли й над ними заметушаться червоні півні. Чекали, щоб хтось прийшов до них і розповів їм, що робити мають. З гострим болем в серці і тугою в душі з усіх коловоротів виглядали „горателя“ з міста, але, коли він через щось довго не зявлявся до них, то вони самі розпочинали своє свято.

З того часу, як на землю направились з неба соняшні мечі, люде стали призвичаюватись до близького