Але ще ніхто не встиг підвестися з місця, як за вікном почувся голос:
— Збірайтеся! Большевики близько!
Схопився Броневик, а за ним і його товариші. Позабирали свої рушниці і, не прощаючись, побігли з хати.
Вже на ходу Броневик на хвилину затримався коло мене:
— Бери Оксану, та йди з нею в комору… Ми вернемся зараз-же, як тільки проженемо їх… Все село з нами… Якось справимся…
Коли він вийшов з хати, то молодичка погасила світло і злякано притислася до мене:
— Ходім до комори! — шепнула вона. — Ходім-же!..
В коморі було темно і тихо. Крізь маленьку дірочку в стіні скупенько пробивалося місяшне сяйво. Оксана взяла мене за рукав і потягла в куток. Там лежала ціла куча прядива, на яке вона й поклалася. Якийсь час я ще пручався, але Оксана так цупко трималася за мене, що я мусів скоритися й лягти поруч неї.
Міцно притиснувшись одно до одного, ми лежали й слухали, як десь далеко бухкали з рушниць і як торохкотіли з кулеметів. Було чудно лежати поруч незнайомої жінки в якійсь коморі, але ніч, і взагалі вся ця обстанова була така особлива й незвикла… Встати з кучі пахучого прядива, залишити самотою перелякану жінку я не міг через те, що не знав, що саме чекає мене за порогом цеї хати?..
Відчуваючи коло себе гнучке й тепле тіло Оксани, мені згадувались далекі зелені весни, коли так буяла молода кров і коли так хотілося чогось трівожного й особливого…
Не можу гаразд пригадати, як саме сталося так, що я прокинувся в ранці на теплих персах Оксани…
Не вийшов, а бігом вибіг з комори. Аж за селом зупинився передихнути трохи. Голова боліла від випитого вчора самогону, а на душі було так важко… Пригадав, що забув там навіть свій мішок з хлібом, але
