гралися. Тільки якось аж чудно здавалося, що при жадній вечери не впало на думку пану Верещакови, як перед десятьма літами, піднести склянку з вином та сказати до мого батька: „Старий! наша приязнь мусить перейти ще й на діти наші и на дітей діти; а була б з них гарна пара.“
Не мав я відваги освідчатися при родичах, та про заручини и таке инше пахтувати. Все те здавалося мені зневажаючим нашу святу любов. Мені здавалося, що наші родичі о сім вже наперед умовилися.
Тимчасом наступив и день розлуки нашоі, сей сумний день, що ми вже єго три дші наперед оплакували. Отець мій вже довше не дався затримати. Раненько, ще перед сходом сонця, були ми обоє з Наталею в городі між сливами, щоб ще раз нагово ритися та своі чуства взаімно вилляти. При слезах и обітницях відновили ми свою святу звязь. И знов замінилися акациі в церкву а лавочка між ними в вівтар. Ми повклякали и молячися до Бога відновили нашу присягу. Я приобіцяв Натали, зараз повернув ши до дому з моім батьком о сім поговорити, н знов вернути до Черновець та просити в єi родичей єі руки для себе и заручитися. На прощання обняв я ii, вона споломінілася — и яка ж гарна була вона тогді! Смирно склонила своє обінчє на моі грудн и тільки прошептала: „Мій єднний Павлуню!" И так ми розлучилися, ще святочнійше як я надівався.
(Дальше буде.)
ЛІТЕРАТУРА,
российска, великоруска, украінска и галицька.
III.
Обертаючись тепер до розбору питання про украінску літературу у Росси і, ми мусимо поперед усього заявити читателям, що де в яких пунктах ми будемо говорнти зовсім догадочно из за недостачі матеряму историчного, по которому можно б було з віршостю судити про відносини украінских писателів и літератури до громади: так ми майже не маємо матеряму для характеристики зачатків украінского націоналізму у ХVIII-ому в., та й внутренне життє украінских кружків у Харкові, Києві н т. д. 1800—1847 рр. доси звісно мало, — бо переписка не тілько Квітки товаришів, але й самого Шевченка доси не зібрана; мемоарів напечатано мало, біографій теж.
