З попереднёго оповіданя[1] знає вже читець, чого заіхав я до місточка Н., літ сорок, а може и більше тому назад. Роскажу ж тепер денещо про школу та про учителя Якова Яковлєвича.
Мене привели до кляси и посадили до лавки рядом з другими школярами. Увага моя розстрілилась на багато нових предметах, що всі разом впали мені в очи и не давали ні над чим застановитись. Спершу поглянув я по рядах пестро прибраних школярів; опісля зайняли мене останки пообдираних тапет, що разом з виглядаючими з-поза них голими стінами творили дивовижні фіґури, похожі на суходіл и море на мапах; дальше переглянув я побіжно червоним олівцем рисовані голови в чорних рамцях, з написами: Ганнибалъ, Ермакъ, Несторъ Лѣтописецъ; а там и почав пильно приглядатись учителеви, що ходив по клясі то сюди, то туди.
Учитель був чоловік літ пятьдесяти з сірим, майже сивим волосям, в сірім фраку запнятім на чорні кістяні ґузики, в сивих штанах и в чабанах (великі чоботи-ботфорти). Крій ёго фрака з переду коротенького, а з заду довжезного, ёго ходи, рухи, а навіть голос — все те ріжнило ёго від инших людей. Кругле, сніде лице Якова Яковлєвича, ёго плоский ніс, надуті „нарочито“ (як писали в старих книгах) величенні губи, сірий стрій старосвітский и, видно, вже нераз поновляний новими латками, що чинило Якова Яковлєвича сорокатим, вконець повільні, тяжкі, одностайні рухи — все те вбилось в моій памяти з такою силою, що я вернувшись до дому сей час нарисував олівцем ёго портрет з профілію, хоч був я тілько рисовник-самоук.
Перейшовшись кілька разів по клясі, Яков Яковлєвич сів за столик, вийняв з папки спис учеників и розпочав поименний переклик. Кождий відповідав: тут! а як кого не було в клясі, то кілька голосів відзивалось: не ма!
- ↑ Теклуся, у Правді 1870 нр. 1 и д.
