Сторінка:Правда. письмо літературно-політичне. Рочник семий (1874).pdf/460

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка ще не вичитана
456

Як кинувши-ж сокола-друга,
В село дід з старою вxoжав :
„Чи бач, як хитає іх туга,
„Мов пяних!“ народ промовляв.

ХѴ

Одарка-ж вернулася тихо
До дому — діток накормить —
Аж в хаті, як вь лéci: Ох, лихо !
Хапається піч затопить ;

Під припічок — зирк! — ні цурпалка.
Замислилась мати німа:
Сиріток покинути жалко,
Часу й приголубить нема, —

То й вибачуть діти на ласці.
Звела іх до хати чиійсь,
Та зараз на тім же буланці
По дрова й пoіхала в ліс…

Гетьманець.

Василь Степанович Кулик.

(Биографичний обрис.)

Родина панства Куликів єсть давня Полтавска. Й досі одна частина міста Полтави, що розляглась по надворсклянскій низині, прозивається Куликами, де по-між зубожалим косацтвом можна знайти галузки родини Куликів. У старосвіцьких архивних шпарґалах Полтавского полку можна зустріти не-раз Куликів на ріжних полкових урядах пройшлого й запройшлого віку, але-ж як здається, вони ніколи не належали до так званого значного козацтва Гетьманщини; найвище — сотникували. Не знаємо коли одна галузка рода Куликів вихопилась у дворянство; мабуть, за цариці Катерини, коли урядове козацтво так жваво кинулось добуватися московских чинів, як би чуючи, що для всёго безчиновнёго на Вкраіні наступить, як сказав сам небіжчик Кулик, „столітня негода.“