запримітив, як війшла в церкву стара бабуся, убрана по городянски, а з нею молоде дівча літ 17, чорняве, чорноброве, миловидне. Жук так задивився, що забув, що взявся читать апостола, та вже дячок, пхнувши ёго з легка під бік, сказав: „прокимен: глас пятий: „Ти господи сохраниши ни и соблюдиши ни.” Після церкви Жук розпитався, що та стара пані була Тетяна Осиповна Манжолиха, а з нею дочка іі Олена Василівна. Жила Манжолиха на своім хуторі, вдовуючи вже 15-те літо. Олена була у неі остання дочка: перших трох вона вже повидавала за між: одну в Прилуку, другу в Ромни, а трейтю аж у Глухів. Хутор Манжолихи був на другім боці Куликів: Жуку трафлялось чуть про Манжолиху, але ні разу не доводилось бачить іі, або іі дочку; та й трудно було де небудь крім церкви побачить Манжолиху, бо вона була невсипуща хозяйка, не любила розъізджать нікуди по гостям, навіть и до церкви вона іздила „ради в годи”. Жук, недовго думавши, сів в бричку и покотив до Манжолихи. Не минуло й пів року, як Жук одружився з Оленою Василівною. Бог наділив іх сином Семеном и дочкою Ориною. Мати Жукова, діждавши унука, не випускала ёго з рук. Померла вона того року, як Семена одвезли учиться в Ніжен.
И жив Иван Жук наче в раю: з жінкою любились вони щиро, дітьми втішались, худоба іх множилась. У пани Жук не ліз, од судовиків и урядників цурався, наче чорт ладану. Семя и хозяйство — були увесь світ ёго. Жук збудовав новий и простірний будинок; у господі у ёго було усе чисто, просто, без панских вигадок, ні в чім не видно було розкоші, але ві всім примітно було, що сей чоловік ні в чім не терпить недостатків.
Наступив семий рік молодому Семену Жуку и став ёго батько гадать про освіту сина.
— „А що, матусю!” говорив він неньці, „пора вчить Семена.”
— „Може й пора, синку! Се ти лучше мене знаєш… договори дяка, нехай учить.”
— „Ні, матусю! дяк не годиться! треба когось кращого шукать.”
Став Семен радиться з жінкою. Вислухав и іі пораду, ні на чому не рішив и поіхав шукать синові вчителя в Ніжен.
В той час жив у Ніжені чудний чоловік: хто він такий, відкіль родом, відкіль приіхав, чого приіхав? — ніхто сёго не знав; навіть мало хто знав и про те, чи давно він став жити у Ніжені. Зате мало хто и не знав Ивана Ивановича (так звався той чоловік). Призвища ёго правдивого тож ніхто в Ніжені не знав; а продражнили ёго Півтора — Йваном (за те, що він був дуже високого зросту), и під сім прозвищем трохи не кожен
