Сторінка:Правда. письмо літературно-політичне. Рочник VIII-ий (1875).pdf/145

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
137

— „Хто спить, той не грішить,“ обізвався пан Хмара.

А Жук буцім не про ёго йшла річ, пив собі чай та оплітав ситницю и редьку з маслом.

— „Іж, іж!“ шутковав Джур; „тобі редька користна, вона чистить кров.“

„От дякую тобі, що сказав: а то-б я й не знав,“ одповів Жук, плямкаючи ротом и намазуючи новий кусок ситниці.

— „Сироватка ще користнійша на кров,“ вставив своє слово пан Хмара, а далі спитав Жука: „давно навернулись на наші хутори?“

„Учора. Ви, здається, не давно живете в нашім сусідстві?“

— „Ні! я жив у Конотопі на пенсиі, а зимою одружився з вашою сусідкою Варварою Павловною Семенютою.“

„Чув, чув… та не доводилось мені бачить вашу супругу.“

— „Найблизша ваша сусідка… наш хутір Кринки; межа з межою з вашими землями.“

„Хутір знаю,“ говорив Жук, „та не був у ёму ніколи.“

— „Такий то ви добрий сусід,“ усміхнувшись сказав Хмара. „Правда: ви не жили тут, більш у городі, а навернетесь на каникули, так хиба тогді до сусідів… От-тепер як обживетесь у нас, так вже прошу завитать и в нашу хату.“

Жук кивнув головою.

Чи хочете читателі познакомиться з титулярним совітником Хмарою? Подумайте, що перед вами стоіть чоловік літ 50, високий, товстий, голова вистрижена; борода довга, густа, трохи сивовата; лице товсте, обдуте, наче заспане; очи невеличкі, и сидять у лобі так глибоко, що наче вони завжді трохи заплющені; брови широкі, навислі. Ходить Хмара тихо, поважно; говорить з тиха, рівно, не підводячи у гору голосу, не спускаючи ёго й дуже низько; трохи в ніс, але мягко-мягко. Завжді одягається у темно-коричневі штани, чорну жилетку без вирізу и чорний кафтанець якогось конотопского покрою: не то сюртук, не то жакетка. — От вам и увесь Хмара. Він пристав у прийми до сироти Семенюти.

Жучиха хоч и була раз чи двічи у Хмар, але тілько ради звичайности; у душі вона не любила ні Семенютівну, ні іі приймака. — „У Семенютівни довгий язик,“ говорить було Жучиха; „а про Хмару я памятую, як він служив окружним начальником. Мій покійний Иван не знався з ним, не любив ёго за хабарі… Чула й тепер, що Хмара заздрий чоловік.“ Так говорила Жучиха. — Але пора вернуться нам на ґанки, де пють чай. Ще Жук не вспів напиться чаю, як Олена Василівна вернулась з хозяйства. По-