Сторінка:Правда письмо наукове и литературне. Р. III.1869.pdf/27

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 23 —

опиниєю про ёго двозначні писання, що він не соромицця свого ренегацтва, и що вважає себе між свободолюбивою интелигенциєю за чоловіка видю́щого між сліпими.

Ми вже сказали, що сама история московськоі государственноі и громадськоі жизні не дала московському серцеві викохати праведного чуття вольности. Було воно, так скажемо, в зелено́чку між интеллигенциєю московською. Тим ренегацтво Катківське вдарило наче морозом по тій за́въязі правди, що взяла була гору над лукавими порадниками царськи́ми. Ха́лепа розлилась по серцям швидко; не багацько зосталось таких, що соромились катківщини.

Тим часом министерия, лякаючись прогресу жвавого по́гляду на Божий світ між моло́діжжю, насіла на гимназиі и университети и, замісь резервуарів науки, поробила з них заводи чиновництва. Не тайна се в Европі, що в Россиі скрізь по университетам накують катедри руськоі историі и що на лічбу людности геть менше в Россиі шкіл, ніж у Турциі. Гимназисти и студенти нашого часу далеко стоять нижче тих, що бували за Миколая; а між редакціями газет и журналів є такі, де не знають и по слуху про найдостойніщих русских писателів попереднёго периоду, або й сучасних.[1]

Не мало зосмілила министерию до такого робу катківщина, понизивши геть печатне слово московське. Хто між писателями зоставсь на давній висоті правди и чести, той борецця щодня з ворожими видумками, а часом приймає через них му́ку и яко гражданин. Що́ роблено з диссидентами за Жигимонта Шведа в Польскій Речі Посполитій, те виробляють тепер катківці-администраторі з людьми вольноі науки и вольного погляду на самих себе. Тількі що ніде виявлятись іх наріканням: нема ні сеймиків, ні вічастих книг, ні безпечного від донощиків товариства для протестування. Таке протестування катківці вважають за бунт проти царсько́і династиі, за сепаратизм, або за накладання з Ляхами. Так вони обгорнули царський престол непроглядною темрявою, обгородили ёго глухим муром, а вироблюючи з ма́лечку государників замісь мужів громадських, що години піддержують сей глухий мур новою цеглою. Коли ж и проберецця в ту заминуту середину яка праведна и видюща людина, то мусить дбати більш усёго про свою голову и вподоблюватись Брутові посеред Тарквинців.

Так з низу доверху и з верху до низу всюди по Московщині бояцця и цураюцця „волі, правди и науки“, а замісь того заводять якусь не всемирню, а московську волю, не всемирню, а московську правду, не всемирню, а московську науку. Ізуіцтво Жигимонтовських польских часів прокинулось и панує тепер у Московському царстві за приводом катківців, а вони, так як ізуіти Речи Посполитоі, повти́рювались усюди — від няньки коло немовлятка та аж до сивого сенатора. Всюди іх густо и повно. И, як ізуіти принизили за короткий час просвіту в старій Польщі, так тепер катківці що року більш та більш принижують московську интеллигенцию. Притьмом ім захотілось централизованого государства ще на тисячу років так як и там забажалось ви́кувати ёго с польскоі федерациі.

Шкода́ бути нам Касандрою, та и не наше воно діло. Ми тільки хотіли виказати, як помилив ся п. Герцен, дзвонючи в свого Дзвона надто завзято. Він забув, що Москва не дурно проглинула стількі вічо́вих дзвонів. У неі по всі вічні роки зіставатимецця до волі таких, що плескали в долоні над погибеллю федерациі руськоі. Сим людям тількі того й не ставало, чим прислужилась ім катківська интеллигенция. Як за ча́сів Иванівських перлись вони до панування з мечем да крівавою тугою, так тепер пруцця з дуросвіцтвом. Зъєднавши собі интелигенцию, задзвонили вони в усі московські дзвони проти Дзвона Герценового и заглушили ёго вольний голос. Перестали слухати звістування Герценівського спершу найученьші, а потім найтемніщі катківці. Виростала бо дітвора по школахъ за приводом старших, що прийняли ізуіцьку політику — або яко спасенну, або яко єдину, що нею можна вдержатись при насущному хлібові, як бувало и в. Жигимонтівській Польщі. Перестали и читати Герцена, и писати для ёго. Кожен бо з вишчих людей у литературі, бачивши себе дома гласом вопиющим у пустині, ще менше сподівавсь добра с печатання своіх думок у Герценовому Дзвоні. Сиротів Герцен та сиротів на чужині, а тим часом катківці, зъєднавиши собі віру в московськоі публики, виставляли ёго по́милки и одбивали в людей останню охоту роздобувати собі Дзвона, — а й надто, як пограничня администрация завдала страху и самим контрабандистам за перевіз у Россию таких литературніх тво́рів, дійшло до того, що Дзвін перестав дзвонити. Сам п. Герцен оце недавно одвъязав верівку від ёго коро́мисла и сказав на ввесь світ: годі!

Честь и слава тобі, щиросердечний чоловіче! Поти робив єси благе діло твоє, поки вбачав у тему користь рідному краєві твоє́му. Не занапастив

  1. Маємо в своіх руках лист про сю бувальщину одного дуже знаного в Московщині писателя.